Дата народження: 21.08.1977 Дата загибелі: 30.01.2015
У часи війни — солдат 1-ї роти 25-го окремого мотопіхотного батальйону. З вересня 2014-го у складі батальйону перебував у зоні бойових дій.
Загинув 30 січня 2015-го у боях за Дебальцеве під час танкового бою з російськими збройними формуваннями під селом Рідкодуб.
Ідентифікований серед полеглих за експертизою ДНК.
1 травня 2015-го громада Обухова провела В'ячеслава в останню путь.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений
Указом Президента України № 76/2016 від 1 березня 2016 року — орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)
відзнакою «За оборону рідної держави» (посмертно)
18 травня 2015-го в Обухівській ЗОШ №1 ім. А. С. Малишка відкрито меморіальні дошки випускникам В'ячеславу Єфіменку та Кирилу Забєліну.
23 квітня 2015 року мобілізований під час п̓ ятої черги до зони АТО, де служив кулеметником розвідувального взводу Збройних Сил України. Проходив навчання на Рівненському полігоні, після чого у складі 24-ї механізованої бригади, відправився в зону антитерористичної операції.
15 червня 2015 року, о пів на восьму вечора розвідувальній групі ЗСУ довелося вступити в бій з диверсійно-розвідувальною групою противника неподалік села Кряківка (Новоайдарський район Луганська область), під час нападу терористів кулеметник розвідувального взводу Збройних Сил України. Забєлін Кирило Валерійович отримав вогнепальне поранення не сумісне з життям.
Прощання з Кирилом відбулося у місті Бериславі Херсонської області, де був і похований.
Дата народження: 02 березня 1968 року Дата смерті: 15 травня 2023 року
Після повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну Юрій був мобілізований до лав ЗСУ з жовтня 2022 року. Пройшов навчання військовій справі в Новгород-Волинському. Потім був на службі під Васильковом. Потрапив до 135-го окремого батальйону територіальної оборони у 114-у бригаду.
На фронті Юрій показав себе сміливим та витривалим воїном. Відповідально виконував поставлені завдання на фронті, своїм прикладом мотивував молодих та допомагав їм у різних ситуаціях.
Життя мужнього Захисника України обірвалося 15 травня 2023 року в тяжкому бою у Бахмуті Донецької області під час ракетно-артилерійського обстрілу.
Ще у далекому 2014 році він добровольцем пішов захищати рідну Україну на сході в зоні бойових дій АТО. Проходив військову службу за контрактом у високомобільних військах. У грудні 2016 року брав участь у захисті на Світлодарській дузі (122 ОАеМБ).
З 24 лютого 2022 року Олег одним з перших був знову мобілізований та без вагань став на захист суверенітету України.
Загинув 19 червня 2022 року під Торецьком на Донеччині.
Нагороди:
*Орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
*Відзнака «За звитягу».
*Медаль «Учасник АТО».
*Відзнака «За участь в боях «Світлодарська дуга».
Дата народження: 21 березня 1999 року
Дата смерті: 14 березня 2022 року
Солдат підрозділу Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, який загинув у ході російського вторгнення в Україну в 2022 році.
Навчався у Обухівському НВК "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 1 імені А. С. Малишка". Після здобуття освіти обрав професію військовослужбовця.
Військову службу проходив у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. З рідними не виходив на зв'язок з 12 березня 2022 року, коли перебував в с. Лютіж. Певний час він, ймовірно, значився, як безвісти пропавшим.
Згодом стало відомо, що Дмитро загинув під час бою 14 березня 2022 року в с. Мощун Бучанського району Київської області.
Урочисте прощання із загиблим військовослужбовцем відбулося 18 квітня 2022 року на міській площі перед Обухівським центром культури і дозвілля (на Піщаній). Похований на кладовищі «Польок».
Дата народження; 13 грудня 1987 року
Дата смерті: 10 вересня 2022 року
з 2014 року Юрій став добровольцем у батальйоні міліції особливого призначення «Золоті ворота».
У 2016 році звільнився для того, щоб здійснити свою давню мрію – бути професійним військовим, та вступив до Національного університету оборони України ім. Івана Черняховського, де вчився й проходив підготовку за програмою підготовки офіцерів запасу.
Паралельно працював інструктором зі стрільби у тирі. Адже дуже добре володів усіма видами зброї та влучно стріляв.
Згодом Юрій Самойленко підписав контракт на військову службу в ЗСУ. Перебував у 135 батальйоні територіальної оборони Обухівського району, а потім перевівся до 6-го батальйону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», де був на посаді замісника командира батальйону.
Після початку повномасштабного російського вторгнення став лідером групи футбольних хуліганів клубу Арсенал-Київ, відомих своїми лівими антифашистськими поглядами, які пішли служити в тероборону. Сам Юрій був давнім учасником антифашистського руху.
Під час передислокації на Харківщину Юрій вже мав посаду командира роти. На одному з бойових завдань зачистки ворога під Балаклією 9 вересня він отримав кульові поранення у живіт. Потім був доправлений до лікарні, де йому зробили операцію, але, на жаль 10 вересня о 1:40 год його серце зупинилося.
Дата народження: 6 серпня 1985 року
Дата смерті: 13 жовтня 2022 року
Наприкінці серпня 2015 року був мобілізований в зону АТО у складі Національної Гвардії України. Військову службу проходив під Слов’янськом.
У жовтні 2016 року повернувся додому, продовживши працювати на попередній роботі на посаді завідувача складом.
Родина Чернюшків-Краськових досить відома та шанована в Обухові.
Женя Чернюшок був мобілізований в перший день війни 24 лютого, оскільки він був учасником АТО і перебував у резерві першої черги. Його мобілізували в легендарну 72-у окрему моторизовану бригаду імені Чорних Запорожців на посаду, спочатку стрільця, а потім – гранатометника. У складі своєї бригади Євгеній приймав участь у відбитті великої танкової атаки ворога під Броварами. Брав участь у багатьох інших воєнних операціях на півночі Київщини.
У кінці травня 2022 р. його бригаду перекинули на схід під Світлодарськ на Донеччині, стримувати атаки ворога. Вони брали участь в обороні Світлодарської дуги. Це був найтяжчий період бойових дій на сході. Перебуваючи на передових позиціях, у липні під час мінометного обстрілу Женя зазнав поранення в голову.
Проходив лікування в шпиталях, а потім повернувся додому на реабілітацію. У серпні 2022 року він повернувся на фронт до своїх побратимів, які тримали оборону на сході під Вугледаром.
Восени наші захисники почали проводити контратакувальні операції. Женя, як і його побратими-піхотинці, приймали участь в цих операціях. Неодноразово штурмували позиції ворога. Під час одного із таких штурмів його група попала під сильний ворожий артилерійський обстріл, у результаті якого Женя і загинув. Це сталося 13 жовтня 2022 року поблизу населеного пункту Павлівка Донецької області.
У 2014 році Іван був мобілізований в зону бойових дій АТО. Захищав східні кордони України до 2015 року. Потім повернувся додому та продовжив трудову діяльність на підприємстві. Через незадовільний стан здоров’я був змушений звільнитися, а далі розпочав працювати в службі таксі.
З перших днів повномасштабної війни після 24 лютого 2022 року Іван Хайлак пішов захищати рідну Батьківщину. Мав позивний Рататуй, тому що готував їжу своїм товаришам та опікувався кожним, хто потребував допомоги. Був вірним та справжнім другом, добрим та товариським. Любив тварин, яких часто можна було побачити в окопах біля нього.
Серед бойових завдань Іван брав на себе надважливі та складні, адже був вправним стрільцем. І того тяжкого чорного дня, 29 жовтня 2022 року під час здійснення противником штурмових дій по підрозділу поблизу Павлівки Волноваського району Донецької області він відважно тримав оборону, але отримав поранення несумісні з життям. Тривалий час Івана Хайлак вважався зниклим безвісти. Нещодавно його тіло було ідентифіковано. Наш Герой повернувся додому, але, на жаль, для того, щоб навіки спочити у рідній землі.
Дата народження: 7 вересня 2001 року
Дата смерті: 10 грудня 2022 року
З 05.10.2021 року був призваний на військову службу Могилів -Подільського РТЦК та СП Вінницької області.
06.01.2022 року був прийнятий на військову службу за контрактом на посаду снайпер (2 категорії ) відділення снайперів військової частини А2777, ВОС-110751М.
Владислав з перших днів війни боронив нашу державу у Миколаївській області (Висунськ), згодом захищав Донецьку область (Піски, Бахмут, Авдіївка). 25 липня 2022 року був нагороджений відзнакою "За взірцевість у військовій службі" ІІІ-ступеня.
10.12.2022 року під час виконання обов'язків віддав всім нам останній стукіт свого серця в районі с.Водяне Покровського р-н Донецької обл. Вибухова травма не сумісна з життям.
Дата народження: 12 лютого 1987 року, с.Перше Травня, Обухівський район, Київська область
Дата смерті: 6 грудня 2023 року, нп Кліщіївка, Бахмутський район, Донецька область
Сержант, заступник командира бойової машини, навідник-оператор механізованого відділення механізованої роти 135-го окремого батальйону ТрО 114-ї бригади.
Був часником АТО/ООС. З 2014 по 2017 роки обороняв Батьківщину на сході у складі 11-го окремого мотопіхотного батальйону "Київська Русь". Пройшов найтяжчі фронтові дороги у боях за Донецький аеропорт, Попасну та Авдіївку.
З перших днів повномасштабного вторгнення рашистів в Україну Олександр був мобілізований у складі 135-го окремого батальйону ТрО 114-ї бригади.
За час військової служби отримав нагороди:
Нагрудний знак "11 батальйон "Київська Русь"
Нагрудний знак "Знак пошани"
Нагрудний знак "За зразкову службу"
Відзнака 114-ї ОБр ТрО "Захистимо свій дім. Захистимо Україну"
Медаль "Хрест доблесті".
Загинув Олександр 6 грудня 2023 року в ході ворожого артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Кліщіївка Бахмутського району Донецької області. Майже 2 тижні побратими не могли забрати тіло воїна, адже територія постійно перебувала під артилерійським вогнем російських окупантів. Згодом, з великими труднощами це вдалося зробити.
Дата смерті: 23 березня 2025 року, Юнаківка, Сумська область.
Учасник АТО/ООС 2015 року.
Командир відділення зв’язку 27-го окремого механізованого батальйону 67-ї окремої механізованої бригади.
Строкову службу він проходив на Полтавщині у якості військового зв’язківця. З цією професією пов’язана вся подальша військова служба Олексія: 2015-ий рік – участь в Антитерористичній операції, а з 13-го березня 2022 року – у повномасштабній російсько-українській війні.
Молодший сержант Ігнатьєв, на позивний «Моряк» побував у найгарячіших точках, де у ці періоди вирішувалася доля країни: з перших днів війни боронив Київщину, досить довгий час перебував на Донецькому напрямку, ризикуючи життям і здоров’ям, пройшов і страшні випробування у місті Суджа на Курщині, виконував свої бойові завдання на території багатостраждальної Сумщини. За свою бездоганну службу неодноразово отримував подяки від керівництва.
23 березня 2025 року, при виконанні бойового завдання, командир відділення зв’язку 27-го окремого механізованого батальйону 67-ї окремої механізованої бригади сержант Ігнатьєв Олексій Дмитрович загинув поблизу населеного пункту Юнаківка Сумської області.
Солдат 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Позивний Бетмен.
У вересні 2022 року добровільно пішов захищати Україну. Йому випала служба у штурмовому батальйоні. Пройшов найгарячіші точки: Донеччина, Харківщина, Запорізька область.
Був дружнім до товаришів, сміливим у бою, вимогливим до себе. Добрим чоловіком та лагідним батьком. Разом з дружиною виховували її дочку Альону та спільного синочка Андрійка. Він не розділяв дітей, і намагався надати їм всю ту любов, якої бракувало йому самому в дитинстві. Високе відчуття чоловічого і воїнського боргу завжди рухало Олександром: добре характеризувався по службі, був двічі поранений.
Загинув 14 жовтня 2023 року під час відбиття штурмових дій противника в районі населеного пункту Новоданилівка Запорізької області.
Спочатку Віталій потрапив у Васильків на службу. У ті перші найстрашніші для Київщини дні вторгнення російського окупанта, він разом з побратимами охороняв військовий аеродром.
Коли Київщину було звільнено Віталій проходив службу в північних регіонах області – Іванкові, Кухарях, займався пошуком загиблих воїнів.
Далі був дислокований на Харківщину, де проходив службу кулеметником. Був у гарячих точках Куп’янсько-Лиманського напрямку.
Його неабиякі технічні здібності й навички стали йому в пригоді коли він став командиром ударних дронів «Ахілес», пілотом дрону. Завжди саме дрони його підрозділу вражали найбільше ворожих цілей.
Останнім місцем дислокації Віталія став населений пункт Кліщіївка Бахмутського району Донецької області.
Того тяжкого дня 31 жовтня 2023 року під час артилерійського обстрілу снаряд потрапив у бліндаж, у якому знаходився Віталій з декількома побратимами. І вони всі загинули.
Дата народження: 07 липня 1995 року, с. Красне Перше Обухівський район.
Дата смерті: 06 липня 2023 року, Жереб’янки Запорізької області.
Навчався в Красненській ЗОШ І-ІІ ступенів. Середню освіту здобув в Обухівській ЗОШ І-ІІІ ступенів №1 імені А. Малишка. Класний керівник Ольга Миколаївна Щербань.
У 2013-14 роках Владислав – активний учасник Революції гідності. Свідомий патріот вступає до Національної гвардії, заочно закінчує Національний університет фізичної культури і спорту. У складі Нацгвардії бере участь в АТО/ООС, учасник бойових дій. Повномасштабне вторгнення росіян Владислав зустрів на Київщині, визволяв наш регіон від російсько-фашистських зайд.
У вересні 2022-го Влада взяли до ГУР (Головне управління розвідки). Розвідник виконував операції у найгарячіших точках Східного фронту – в окупованому Енергодарі, на острові Зміїний, в районі Каховської ГЕС, на Охтирському напрямку (Новоданилівка, Роботине, Жереб’янки). У квітні нинішнього року під час штурму Бахмута Влада двічі поранено, але він повертається у стрій. Штурмуючи ворожі позиції на Оріхівському напрямку, хоробрий командир прикривав відступ пораненого побратима. У послужному списку героя – супровід та охорона перших осіб країни на острів Зміїний. З останньої штурмової операції Влад не повернувся.
Дата народження: 09 грудня 1987 року.
Дата смерті: 11 травня 2025 року.
Молодший сержант 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха.
Мобілізований в лютому 2024 року. Його бойовий шлях розпочався із навчального військового підрозділу у Старичах, що на Львівщині, після якого Дмитро був направлений для проходження подальшої служби у 53-тю окрему механізовану бригаду імені Князя Володимира Мономаха, у складі якої брав участь у пекельних боях на Донеччині, протягом довгого часу у складі цього підрозділу йому довелось перебувати в районі славнозвісного Серебрянського лісу, однієї з найгарячіших точок фронту.
Служив на бойовій машині. Виконуючи свій воїнський обов’язок молодший сержант Карпенко Дмитро Володимирович загинув 11 травня 2025 року на полі бою поблизу населеного пункту Ямпіль Краматорського району Донецької області.
Дата народження: 22 вересня 1987 року
Дата смерті: 19 листопада 2022 року
Військовий підрозділ: 2 аеромобільний батальйон, 77-а окрема аеромобільна бригада.
Стрілець 2 аеромобільного відділення 2 аеромобільного взводу 7 аеромобільної роти 2 аеромобільного батальйону військової частини А4350.
Його захопленням був спорт, яким він займався ще з шкільних років. Брав участь у різноманітних змаганнях з важкої атлетики та футболу.
Сергій Карамаш був добрим, чуйним, веселим, доброзичливим чоловіком. Він завжди був готовий підставити плече допомоги. У Сергія було дуже багато друзів та товаришів, він легко заводив знайомства, адже любив людей та любив допомагати їм.
На військову службу був призваний 18 серпня 2024 року. Доля склалась так, що наш воїн прослужив лише 3 місяці… Сергій помер 19 листопада 2024 року під час реанімаційних заходів у стабілізаційному пункті на Донеччині від численних поранень та ушкоджень, які отримав 17 листопада під час бойових дій в районі Курахове Донецької області.
Дата смерті: 20 лютого 2025 року, Новоєгорівка, Сватівський район, Луганська область
З 20 листопада 2003 року до 24 квітня 2005 року проходив строкову службу у Збройних Силах України (навчальний центр у с. Оршанець Черкаської області, після чого продовжив службу в м. Одеса у прикордонних військах).
З 17 вересня 2005 року до 20 липня 2006 року проходив службу за контрактом у Державній прикордонній службі України (м. Київ, Дарницький район, Бортничі).
У 2006–2007 роках працював водієм у Міністерстві внутрішніх справ України. Згодом працював охоронцем у супермаркетах та на об’єктах, а також помічником на будівельних майданчиках.
17 липня 2024 року Ярослав добровільно пішов захищати Україну. Був неодноразово поранений.
У спогадах рідних він залишився хорошою, позитивною людиною, яка дуже любила своїх рідних. Він завжди захищав їх від негативних емоцій, а тому про своє фронтове життя не розповідав, а натомість говорив, що в нього все добре.
